Тут много про украинскую литературу - с интересом читаю, по возможности отпишу.
А сейчас хочу показать Вам прекрасного украинского поэта, классика, его замучило советское ГБ -
Василь Стус
Даруйте радощі мої
і клопоти мої -
нещастя й радощі мої -
весняні ручаї.
Просвітле небо аж кипить,
просвітле - аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна - любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце - угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти - це ти і ти,
що досить руку простягти -
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа -
на руті, на піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай - як жива вода -
але ж бо й горе - не біда,
і горе не біда.
VІ.1969
Перевод: Андрей Пустогаров
Забота, ты прости меня
и, радость, ты прости.
И радость, и беда моя -
весенние ручьи.
А небо светлое кипит,
так радостно кипит.
Блажен, кто не умеет жить,
но знает, как любить.
Ты, рыжеватая земля,
бери меня, бери.
Ты, солнце, радостью игры
гори, вверху гори.
Спасибо, что растет трава,
и что душа жива,
и побелела голова,
и зелена трава.
Спасибо, ты ведь - это ты,
ведь ты же - это ты,
и нам с тобою по пути -
весна, и свет, и ты.
И золотая пелена
на вЕках, на губах.
На лозах, на песке она
и на моих годах.
Побудь же вечно молодым,
побудь же молодым.
Свята, свята теплынь воды,
в ней станешь сам святым.
И пусть глаза уж, как вода -
живая ведь вода,
и даже горе - не беда,
и горе - не беда.
С украинского
